Джерело фото: фб-групи «Павленки»
Сергій Амосович Шевченко (15 червня 1898, Кременчук – 17 червня 1985, Полтава) – науковець, педагог, композитор, музикознавець, організатор музичного життя в Полтаві першої половини ХХ ст. Викладач музики й співів Лохвицького педагогічного училища в 1950–1951 роках.
Життєпис
Сергій Шевченко народився 15 червня 1898 року в Кременчуці в родині механіка горілчаного заводу.
Його батько, Амос Сидорович Шевченко (1870–08.12.1948), походив із селянської родини. Через складні життєві обставини він був змушений працювати з 11 років і не мав можливості здобути навіть початкову освіту, але його природна схильність до механіки дозволила йому досягти значних успіхів у професійній сфері. Почавши трудову діяльність як учень, він поступово став підмайстром, майстром, а в 20 років уже був досвідченим слюсарем-ремонтником, якому довіряли роботу з паровими двигунами. У 1888 році київська компанія «Савицький і Страус» збудувала в Полтаві електростанцію у дворі будинку Варшавських на Олександрівській вулиці. Відтоді центральні вулиці міста освітилися електричними ліхтарями. Саме на цій електростанції впродовж 1890–1893 років Амос Сидорович працював лінійним монтером, а згодом підвищив свою кваліфікацію до машиніста (механіка). Ця професія стала справою всього його життя. У 1896 році він перейшов на роботу до Акцизного управління, де долучився до будівництва горілчаних заводів, фактично виконуючи обов’язки інженера. Під його наглядом і керівництвом відбувався монтаж обладнання на заводах у Кременчуці, Полтаві, Костянтинограді (зараз – Берестин), Кобеляках, Лубнах, Хоролі, Переяславі, Золотоноші, Яготині, Ромнах, Лохвиці, Гадячі, Зінькові, Миргороді, Прилуках і Пирятині. Після завершення монтажних робіт Акцизне управління призначило Амоса Шевченка механіком на Кременчуцький завод № 3. У 1900 році, з огляду на його високу кваліфікацію та організаторські здібності, його перевели до Полтавського винного складу №1 (нині – Полтавський лікеро-горілчаний завод по вул. Зіньківській 3), де він працював механіком і начальником з техніки безпеки до 1928 року. Технічні вдосконалення, запроваджені Амосом Шевченком, неодноразово підвищували продуктивність виробництва, рятували заводи від пожеж, а в жовтні 1917 року навіть запобігли розграбуванню та підриву полтавського складу.
Амос Сидорович жив із родиною в службовій квартирі при цьому складі принаймні до 1916 року, а в 1920-х мав власний будинок по Бабичівському провулку (будинок, що не зберігся, стояв на місці сучасного котеджу по вулиці Рєпіна 17).
Амос Шевченко був активним громадським діячем, одним із організаторів профспілкового руху в Полтаві, депутатом Міської ради. Працюючи в секції народної освіти, він сприяв розбудові 5-ї школи та дбав про благоустрій району Павленків, де мешкав із родиною. Він також підтримував український національний рух і автокефальну церкву.
Коли в 1900 році Амоса Сидоровича перевели до Полтави, разом із ним переїхала й родина. Сергій Шевченко здобув середню музичну освіту за класом фортепіано в Полтавському музичному училищі, яке закінчив у 1917 році (за іншими даними – у 1918 році). Того ж року він вступив на історико-філософський факультет Харківського університету, а в 1920 році перевівся на природничий факультет Полтавського інституту народної освіти, який закінчив у 1924 році. У 1924–1925 роках працював лаборантом кафедри мистецтвознавства, яку очолював Василь Миколайович Верховинець – видатний композитор, диригент, хореограф і перший теоретик українського народного танцю.
Окрім навчання, в 1914–1925 роках Сергій Шевченко встиг пограти в симфонічних оркестрах Полтави, Ялти та Кисловодська.
У 1925 році, за підтримки Василя Верховинця, він вступив на факультет профосвіти Харківської консерваторії, який закінчив у 1930 році за класом рояля. Він навчався в класі засновника харківської фортепіанної школи Павла Кіндратовича Луценка – учня Адольфа Шульца-Евлера та Ернста Єдлічки (останній, своєю чергою, був вихованцем Миколи Григоровича Рубінштейна та сином Алоїза Єдлічки – викладача фортепіано та італійського співу в Полтавському інституті шляхетних дівчат). Музичний, організаторський і науковий талант Сергія Амосовича визнавали адміністрація консерваторії та викладачі кафедри фортепіанної гри, й після випуску він залишився працювати в закладі асистентом цієї кафедри. У 1932 році Сергія Шевченка призначили головою кафедри комосвіти, а 14 січня 1934 року (імовірно, після смерті Павла Луценка) перевели на посаду завідувача кафедри фортепіанної гри та присвоїли звання доцента. До початку Німецько-радянської війни у 1941 році він продовжував працювати в Харкові, викладаючи не лише в консерваторії, а й у Харківському музичному училищі.
Під час війни консерваторія не була евакуйована й продовжувала працювати на території, окупованій німцями. Голод і поганий стан здоров’я батьків, які мешкали в Полтаві, змусили Сергія Амосовича залишити Харків і переїхати до Полтави. У 1942–1943 роках він працював у музичній школі викладачем фортепіано (за іншими даними – в Полтавському музичному училищі).
Згодом його примусово вивезли до Гайсина, де він почав працювати в оркестрі Київського театру малих форм. Разом із цим колективом він брав участь у виступах перед мешканцями таборів репатріантів, за що навіть отримав подяку від начальника Львівського табору за «доброякісну роботу». В 1944 році театр разом із музикантами був примусово вивезений до словацького міста Нове Замки (Ершекуївар), яке на той час перебувало під окупацією Угорщини. Згодом колектив перейшов у підпілля й переховувався в лісах Чехословаччини. У травні 1945 року театр був звільнений військами Червоної армії та став обслуговувати її частини та пересильні пункти.
У грудні 1945 року Сергій Шевченко повернувся до Полтави й почав викладати в Полтавському музичному училищі, а в 1948 році переїхав до Херсона, де в 1949–1950 роках також працював у музичному училищі. З 15 серпня 1950 до 27 червня 1951 року мешкав у Лохвиці й викладав у Лохвицькому педагогічному училищі.
Зберігся наказ директора Лохвицького педучилища В. М. Трушевського від 28 березня 1951 року щодо неналежного виконання Сергієм Амосовичем професійних обов’язків: «Частина учителів не виконують обов’язків по чергуванню по училищу і в гуртожитку, на чергування не з’являються. Про факти невиконання своїх обов’язків учителі попереджувались не раз <…> Шевченко за рік не був ні одного разу в гуртожитку. Винесено зауваження Шевченку й Батечку».
Згодом Сергій Амосович повернувся до Полтавського музичного училища (нині – Полтавський фаховий коледж мистецтв імені М. В. Лисенка), де продовжив викладацьку діяльність. За спогадами його учнів, він ходив у вишиванці й розмовляв виключно українською, що було незвичним у ті часи.
У 1960 році він вийшов на пенсію (за іншими даними – в 1962 році) й нарешті отримав час для узагальнення й підсумування багаторічного досвіду. Усі його науково-дослідні праці, що складають основну наукову спадщину, датовані періодом з 1965 по 1972 роки.
Був одружений (дружина – Дар’я Петрівна 1909 р. н.), мав сина.
Останні 13 років життя Сергій Амосович мешкав у Полтаві на Яківцях, по вулиці Плеханова 5 (зараз – вулиця Саші Путрі). Похований на кладовищі селища Яківці.
Сергій Амосович Шевченко зробив вагомий внесок у розвиток музичної педагогіки та фортепіанного мистецтва Полтавщини. Значною також є його краєзнавча спадщина.
Фахові напрацювання С.А. Шевченка зберігаються в Державному архіві Полтавської області та Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України в Києві, фонди яких містять рукописи авторських фортепіанних творів, а також обробки та аранжування музичних композицій різних композиторів і українських народних пісень. До архіву також входять науково-дослідні праці з методики та практики гри на фортепіано, статті, нариси, нотатки на різні теми, тексти лекцій, а також унікальні документи, що висвітлюють мистецьке життя Полтавщини та діяльність окремих діячів культури.
.jpg)
Архівні матеріали С. А. Шевченка, що зберігаються в Державному архіві Полтавської області, були виявлені кандидатом педагогічних наук, доцентом кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету Інною Володимирівною Мостовою.
Композиторська спадщина Сергія Шевченка представлена переважно фортепіанними творами, що зумовлено його ґрунтовною професійною освітою.
Творчий доробок Сергія Амосовича налічує 198 оригінальних вокальних та інструментальних творів, з яких 144 – фортепіанні. Вони згруповані у 48 опусів, серед яких:
Особливе місце серед творів Шевченка займає Концерт для фортепіано з оркестром c-moll у трьох частинах, який автор представив у клавірній редакції. Головна тема концерту побудована на мелодії української народної пісні «Ой у лузі, та ще й при березі». Концерт відзначається епічністю, високою віртуозністю та гармонічним багатством. У 2002 році Григорій Семенович Левченко – заслужений діяч мистецтв України, професор, завідувач кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка – здійснив переклад концерту для хору і фортепіано. Цей варіант презентували на численних сценах в Україні та за її межами.
У 1927 році вийшов друком навчальний посібник «Нова початкова школа фортепіанової гри» (оригінальна назва збережена). Видання було орієнтоване на керівників музичного виховання в дитячих музичних школах, гуртках тощо.
Передмову до книги написав професор Харківського музично-драматичного інституту (консерваторії) Павло Луценко, який, зокрема, відзначив такі її переваги (збережена орфографія оригіналу): «В поданому авторовому вступі маємо ми вказівки та мотивування що до обраного шляху; ці шляхи безперечно логічні й послідовні; так само як послідовно викладено та розподілено й самий матеріял. <…> Великий плюс цієї школи є те, що автор у всіх п’єсах, вправах оперує виключно матеріалом із скарбниці українських пісень та виспівів. <…> За другий великий плюс, з нашого погляду, слід вважати те, що в цій школі немає зайвого нагромадження сухої теорії».
У 1946 році С. Шевченко підготував друге видання «Школи фортепіанної гри», доповнене творами українських композиторів-класиків, проте цей варіант залишився в рукописному вигляді.
Отже, Сергій Шевченко став першим в Україні, хто розробив навчально-методичний посібник для викладачів класу фортепіано та юних піаністів, що базувався виключно на зразках української музичної культури, що свідчить про його високий рівень національної ідентифікації.
Принципи та структура «Школи…» ґрунтуються на закономірностях процесу навчання гри на фортепіано, тому вона може стати корисною як для початкових мистецьких закладів, так і для коледжів і закладів вищої освіти.
Станом на 2023 рік опубліковані такі твори композитора: «Нова початкова школа фортепіанової гри» (1927), яка містить методичні матеріали, але не включає оригінальних творів композитора; «П’єси для фортепіано» (1962); «Хорова версія Концерту для фортепіано з оркестром» у редакції Г. Левченка (2002). Окремі фортепіанні твори композитора увійшли до збірника «Вибрані п’єси українських композиторів» (упорядники С. Глушкова та Г. Пужай, 2019).
Більшість фортепіанних творів Сергія Шевченка має педагогічне спрямування та призначена для навчання грі на фортепіано на різних рівнях підготовки. Так, збірка «П’єси для фортепіано» розрахована на початківців. Ці твори вирізняються яскравим образним змістом, емоційною виразністю, доступною фактурою («Годинник», «Жалібна пісня», «Золота сопілочка», «Вечір», «Весняний день», «Веселощі» тощо), мають яскраву динаміку («Весняний день»), народні джерела інтонування, гармонії, образності («Пісня»), емоційно насичений і запальний характер («Тарантела»). Для більш підготовлених учнів можуть бути рекомендовані окремі частини Концерту для фортепіано з оркестром c-moll, а також сонати, сонатини, прелюдії, етюди та інші твори, спрямовані на вдосконалення виконавської техніки.
Сергій Амосович Шевченко залишив також значний науковий і методичний доробок у сфері фортепіанного мистецтва та педагогіки.
Він є автором низки науково-дослідних праць і статей із теорії та практики гри на фортепіано, в яких розглядає історичні, методологічні та психолого-фізіологічні аспекти піаністичного мистецтва (1965–1972).
Дослідження С. Шевченка розпочалися ще в період його роботи в Харківській консерваторії, коли професор Захарій Іванович Чучмарьов організував спільну лабораторію Харківського психоневрологічного інституту та консерваторії для вивчення впливу музики на стан нервової системи слухачів.
Згодом Сергій Амосович розширив проблемне поле досліджень. Його наукові інтереси охоплювали історію, теорію та методологію фортепіанного мистецтва. Загальний обсяг його наукових праць становить 402 аркуші друкованого тексту.
Він детально аналізував психолого-методичні аспекти навчання гри на фортепіано, зокрема: вплив музики на рослинний і тваринний світ, а також на людину; залежність розвитку здоров’я, здібностей і художнього смаку учнів від якості музичного матеріалу та організації навчального процесу; зв’язок ефективності навчання із науковими принципами педагогіки. Науковець вважав, що успішна методика викладання можлива лише за умови її обґрунтованості науковими дослідженнями.
Наукові праці С. Шевченка (у дужках вказано рік та кількість аркушів):
У 1930-ті роки він запропонував новаторський підхід – використання спеціального приладу для об’єктивного аналізу виконавського процесу. Це дозволяло точно фіксувати технічні елементи гри та робити висновки щодо їх вдосконалення.
Одним із найвагоміших наукових досліджень є його монографія «Моторика піаністів» (197 друкованих аркушів, 246 джерел, зокрема 42 іноземні – німецькою та французькою мовами). Структура цієї роботи така: 1. Постановка питання і метод. 2. Вивчення рухливості вказівного пальця людей різних за віком, статтю та фахом: величина рухливості пальців від природи; характер скорочень м’язів, що беруть участь у роботі того або іншого пальця; вплив тренажу на рухливість. 3. Фортеп’янова трель. 4. Вивчення фортеп’янової гри в одній позиції під час виконання п’яти нот однією або двома руками. 5. Вивчення процесу гри гам та «гамовиглядних» (гамоподібних) пасажів художньої літератури. 6. Вплив емоцій на моторику піаністів. 7. Обсяг вимог художньої літератури до моторики піаністів. 8. Висновки і перспективи дослідження. Робота містить теоретичний аналіз, результати експериментів, протоколи, таблиці та діаграми, що робить її важливим внеском у розвиток піаністичної педагогіки.
Сергій Шевченко адресував свої методичні дослідження передусім викладачам класу фортепіано, підкреслюючи необхідність розуміння фізіологічних і психологічних основ гри на інструменті. «Не знаючи в деталях людський організм, не маючи уявлення про закони його роботи, не можна з успіхом керувати його розвитком», – писав він.
Його дослідження висвітлюють такі важливі аспекти: розвиток рухливості пальців та звуковидобування; досягнення рівності звучання пасажів за допомогою «перекачування» ваги руки з одного пальця на інший («Моторика піаністів»); авторський метод виконання гам («Фінгерзація гам»). Він наголошував на важливості використання педагогами-піаністами знань із психології, фізіології організму людини, вищої нервової системи для підвищення ефективності навчання.
Теоретико-експериментальні та методичні напрацювання Сергія Шевченка можуть бути успішно інтегровані в сучасну систему професійної освіти вчителів музичного мистецтва. Його дослідження психофізіологічних основ гри на фортепіано, розвитку моторики, звуковидобування та техніки виконання є надзвичайно цінними для формування інструментально-виконавської компетентності вихованців. Наукова спадщина С. Шевченка, як і його творчий доробок, має потужний дидактичний потенціал та залишається актуальною для сучасної музичної педагогіки.
Краєзнавчий та етнографічний матеріал, зібраний Сергієм Шевченком, представлено в таких його роботах: «Нариси музичного життя Полтави і Полтавської області»; «Етнографічний запис українського весілля В. Верховинця»; «Етнографічні записи В. Верховинця, переписані С. Шевченком»; «Народні мелодії, записані Климентом Квіткою з голосу Лесі Українки» (ч. 1, 2); «Народні пісні, записані С. Шевченком від матері, дружини та інших осіб».
Етнографічні та краєзнавчі дослідження Сергія Шевченка є вагомим внеском у збереження та розвиток української музичної культури. Переписування та збереження цих матеріалів було зумовлене складною історико-політичною ситуацією, коли українська національна культура піддавалася утискам і нищенню, а її безцінні зразки залишалися лише в приватних бібліотеках.
Сергій Шевченко не лише документував народну музичну спадщину, а й використовував її у власній композиторській творчості. «Народні пісні, записані С. Шевченком від матері, дружини та інших осіб» містять унікальні зразки українського народного мелосу, зокрема: «Через річеньку», «Коханка-Меланка», «Вигрібай, мати, жар, жар», «А ти мене, наймиту, не займай» та інші. Ці записи є цінним джерелом для дослідників українського фольклору, адже містять автентичні народні мелодії, які могли б бути втрачені без ретельного документування.
Важливу роль у дослідженні музичного життя Полтавщини відіграють архівні матеріали, що відображають побутову музичну культуру регіону. Зокрема, у праці «Нариси музичного життя м. Полтави і Полтавщини» автор аналізує історію музичного життя регіону та підкреслює, що музика була невід’ємною частиною повсякденного життя полтавців. Автор підсумовує історичний розвиток музичної культури Полтавщини протягом кількох століть, що є його беззаперечним внеском у розвиток українського культурознавства.
Архівні матеріали містять також листування Сергія Шевченка з відомими діячами української музичної культури: Львом Вайнтраубом, Ярославом Верховинцем, Євдокією Верховинець-Долею, Валеріаном Довженком, Всеволодом Захарченком, Іваном Лисенком, Остапом Лисенком, Євгенією Рудинською, Василем Стеценком, Львом Оборіним (рос), Захрою Рахімбабаєвою (узб), Абрамом Свядощем (рос), Павлом Симоновим (рос).
Це листування розкриває громадянську позицію митця-педагога, його діяльність як активного пропагандиста музичного мистецтва та палкого прихильника музичного виховання.
Друковані публікації
Архівні матеріали
Електронні ресурси
Амос Сидорович Шевченко (джерело фото: Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського)
Амос Шевченко був активним громадським діячем, одним із організаторів профспілкового руху в Полтаві, депутатом Міської ради. Працюючи в секції народної освіти, він сприяв розбудові 5-ї школи та дбав про благоустрій району Павленків, де мешкав із родиною. Він також підтримував український національний рух і автокефальну церкву.
Коли в 1900 році Амоса Сидоровича перевели до Полтави, разом із ним переїхала й родина. Сергій Шевченко здобув середню музичну освіту за класом фортепіано в Полтавському музичному училищі, яке закінчив у 1917 році (за іншими даними – у 1918 році). Того ж року він вступив на історико-філософський факультет Харківського університету, а в 1920 році перевівся на природничий факультет Полтавського інституту народної освіти, який закінчив у 1924 році. У 1924–1925 роках працював лаборантом кафедри мистецтвознавства, яку очолював Василь Миколайович Верховинець – видатний композитор, диригент, хореограф і перший теоретик українського народного танцю.
Окрім навчання, в 1914–1925 роках Сергій Шевченко встиг пограти в симфонічних оркестрах Полтави, Ялти та Кисловодська.
У 1925 році, за підтримки Василя Верховинця, він вступив на факультет профосвіти Харківської консерваторії, який закінчив у 1930 році за класом рояля. Він навчався в класі засновника харківської фортепіанної школи Павла Кіндратовича Луценка – учня Адольфа Шульца-Евлера та Ернста Єдлічки (останній, своєю чергою, був вихованцем Миколи Григоровича Рубінштейна та сином Алоїза Єдлічки – викладача фортепіано та італійського співу в Полтавському інституті шляхетних дівчат). Музичний, організаторський і науковий талант Сергія Амосовича визнавали адміністрація консерваторії та викладачі кафедри фортепіанної гри, й після випуску він залишився працювати в закладі асистентом цієї кафедри. У 1932 році Сергія Шевченка призначили головою кафедри комосвіти, а 14 січня 1934 року (імовірно, після смерті Павла Луценка) перевели на посаду завідувача кафедри фортепіанної гри та присвоїли звання доцента. До початку Німецько-радянської війни у 1941 році він продовжував працювати в Харкові, викладаючи не лише в консерваторії, а й у Харківському музичному училищі.
Під час війни консерваторія не була евакуйована й продовжувала працювати на території, окупованій німцями. Голод і поганий стан здоров’я батьків, які мешкали в Полтаві, змусили Сергія Амосовича залишити Харків і переїхати до Полтави. У 1942–1943 роках він працював у музичній школі викладачем фортепіано (за іншими даними – в Полтавському музичному училищі).
Згодом його примусово вивезли до Гайсина, де він почав працювати в оркестрі Київського театру малих форм. Разом із цим колективом він брав участь у виступах перед мешканцями таборів репатріантів, за що навіть отримав подяку від начальника Львівського табору за «доброякісну роботу». В 1944 році театр разом із музикантами був примусово вивезений до словацького міста Нове Замки (Ершекуївар), яке на той час перебувало під окупацією Угорщини. Згодом колектив перейшов у підпілля й переховувався в лісах Чехословаччини. У травні 1945 року театр був звільнений військами Червоної армії та став обслуговувати її частини та пересильні пункти.
У грудні 1945 року Сергій Шевченко повернувся до Полтави й почав викладати в Полтавському музичному училищі, а в 1948 році переїхав до Херсона, де в 1949–1950 роках також працював у музичному училищі. З 15 серпня 1950 до 27 червня 1951 року мешкав у Лохвиці й викладав у Лохвицькому педагогічному училищі.
Зберігся наказ директора Лохвицького педучилища В. М. Трушевського від 28 березня 1951 року щодо неналежного виконання Сергієм Амосовичем професійних обов’язків: «Частина учителів не виконують обов’язків по чергуванню по училищу і в гуртожитку, на чергування не з’являються. Про факти невиконання своїх обов’язків учителі попереджувались не раз <…> Шевченко за рік не був ні одного разу в гуртожитку. Винесено зауваження Шевченку й Батечку».
Згодом Сергій Амосович повернувся до Полтавського музичного училища (нині – Полтавський фаховий коледж мистецтв імені М. В. Лисенка), де продовжив викладацьку діяльність. За спогадами його учнів, він ходив у вишиванці й розмовляв виключно українською, що було незвичним у ті часи.
Вишиванка Сергія Шевченка (джерело фото: фб-групи «Павленки»)
У 1960 році він вийшов на пенсію (за іншими даними – в 1962 році) й нарешті отримав час для узагальнення й підсумування багаторічного досвіду. Усі його науково-дослідні праці, що складають основну наукову спадщину, датовані періодом з 1965 по 1972 роки.
Був одружений (дружина – Дар’я Петрівна 1909 р. н.), мав сина.
Останні 13 років життя Сергій Амосович мешкав у Полтаві на Яківцях, по вулиці Плеханова 5 (зараз – вулиця Саші Путрі). Похований на кладовищі селища Яківці.
Спадщина
Сергій Амосович Шевченко зробив вагомий внесок у розвиток музичної педагогіки та фортепіанного мистецтва Полтавщини. Значною також є його краєзнавча спадщина.
Фахові напрацювання С.А. Шевченка зберігаються в Державному архіві Полтавської області та Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України в Києві, фонди яких містять рукописи авторських фортепіанних творів, а також обробки та аранжування музичних композицій різних композиторів і українських народних пісень. До архіву також входять науково-дослідні праці з методики та практики гри на фортепіано, статті, нариси, нотатки на різні теми, тексти лекцій, а також унікальні документи, що висвітлюють мистецьке життя Полтавщини та діяльність окремих діячів культури.
.jpg)
Композиторська спадщина Сергія Шевченка представлена переважно фортепіанними творами, що зумовлено його ґрунтовною професійною освітою.
Творчий доробок Сергія Амосовича налічує 198 оригінальних вокальних та інструментальних творів, з яких 144 – фортепіанні. Вони згруповані у 48 опусів, серед яких:
- 25 вокалізів, створених на основі мелодій народних пісень;
- 15 оригінальних вокальних творів для дітей і дорослих, а також 8 обробок народних і авторських пісень;
- 15 інструментальних п’єс;
- 10 дуетів для двох скрипок;
- 24 ансамблі для початківців;
- Концерт для фортепіано з оркестром c-moll у трьох частинах;
- Соната стародавньої форми G-dur;
- 6 сонатин;
- 35 етюдів;
- 22 прелюдії;
- 24 поліфонічні твори, серед яких прелюдії та фуги, фугети, канони, поліфонії для початківців, інвенції;
- редакція поеми Андрія Яковича Штогаренка.
Особливе місце серед творів Шевченка займає Концерт для фортепіано з оркестром c-moll у трьох частинах, який автор представив у клавірній редакції. Головна тема концерту побудована на мелодії української народної пісні «Ой у лузі, та ще й при березі». Концерт відзначається епічністю, високою віртуозністю та гармонічним багатством. У 2002 році Григорій Семенович Левченко – заслужений діяч мистецтв України, професор, завідувач кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка – здійснив переклад концерту для хору і фортепіано. Цей варіант презентували на численних сценах в Україні та за її межами.
У 1927 році вийшов друком навчальний посібник «Нова початкова школа фортепіанової гри» (оригінальна назва збережена). Видання було орієнтоване на керівників музичного виховання в дитячих музичних школах, гуртках тощо.
Передмову до книги написав професор Харківського музично-драматичного інституту (консерваторії) Павло Луценко, який, зокрема, відзначив такі її переваги (збережена орфографія оригіналу): «В поданому авторовому вступі маємо ми вказівки та мотивування що до обраного шляху; ці шляхи безперечно логічні й послідовні; так само як послідовно викладено та розподілено й самий матеріял. <…> Великий плюс цієї школи є те, що автор у всіх п’єсах, вправах оперує виключно матеріалом із скарбниці українських пісень та виспівів. <…> За другий великий плюс, з нашого погляду, слід вважати те, що в цій школі немає зайвого нагромадження сухої теорії».
У 1946 році С. Шевченко підготував друге видання «Школи фортепіанної гри», доповнене творами українських композиторів-класиків, проте цей варіант залишився в рукописному вигляді.
Отже, Сергій Шевченко став першим в Україні, хто розробив навчально-методичний посібник для викладачів класу фортепіано та юних піаністів, що базувався виключно на зразках української музичної культури, що свідчить про його високий рівень національної ідентифікації.
Принципи та структура «Школи…» ґрунтуються на закономірностях процесу навчання гри на фортепіано, тому вона може стати корисною як для початкових мистецьких закладів, так і для коледжів і закладів вищої освіти.
Станом на 2023 рік опубліковані такі твори композитора: «Нова початкова школа фортепіанової гри» (1927), яка містить методичні матеріали, але не включає оригінальних творів композитора; «П’єси для фортепіано» (1962); «Хорова версія Концерту для фортепіано з оркестром» у редакції Г. Левченка (2002). Окремі фортепіанні твори композитора увійшли до збірника «Вибрані п’єси українських композиторів» (упорядники С. Глушкова та Г. Пужай, 2019).
Більшість фортепіанних творів Сергія Шевченка має педагогічне спрямування та призначена для навчання грі на фортепіано на різних рівнях підготовки. Так, збірка «П’єси для фортепіано» розрахована на початківців. Ці твори вирізняються яскравим образним змістом, емоційною виразністю, доступною фактурою («Годинник», «Жалібна пісня», «Золота сопілочка», «Вечір», «Весняний день», «Веселощі» тощо), мають яскраву динаміку («Весняний день»), народні джерела інтонування, гармонії, образності («Пісня»), емоційно насичений і запальний характер («Тарантела»). Для більш підготовлених учнів можуть бути рекомендовані окремі частини Концерту для фортепіано з оркестром c-moll, а також сонати, сонатини, прелюдії, етюди та інші твори, спрямовані на вдосконалення виконавської техніки.
Сергій Амосович Шевченко залишив також значний науковий і методичний доробок у сфері фортепіанного мистецтва та педагогіки.
Він є автором низки науково-дослідних праць і статей із теорії та практики гри на фортепіано, в яких розглядає історичні, методологічні та психолого-фізіологічні аспекти піаністичного мистецтва (1965–1972).
Дослідження С. Шевченка розпочалися ще в період його роботи в Харківській консерваторії, коли професор Захарій Іванович Чучмарьов організував спільну лабораторію Харківського психоневрологічного інституту та консерваторії для вивчення впливу музики на стан нервової системи слухачів.
Згодом Сергій Амосович розширив проблемне поле досліджень. Його наукові інтереси охоплювали історію, теорію та методологію фортепіанного мистецтва. Загальний обсяг його наукових праць становить 402 аркуші друкованого тексту.
Він детально аналізував психолого-методичні аспекти навчання гри на фортепіано, зокрема: вплив музики на рослинний і тваринний світ, а також на людину; залежність розвитку здоров’я, здібностей і художнього смаку учнів від якості музичного матеріалу та організації навчального процесу; зв’язок ефективності навчання із науковими принципами педагогіки. Науковець вважав, що успішна методика викладання можлива лише за умови її обґрунтованості науковими дослідженнями.
Наукові праці С. Шевченка (у дужках вказано рік та кількість аркушів):
- Фортепіанна трель (1965; 48 арк.)
- Моторика піаністів (1965; 197 арк)
- Вікові особливості людей та їх значення для піаністів (1968; 9 арк.)
- Фінгерзація гам (1969; 12 арк.)
- Антропометричні дані рук піаністів (1971; 16 арк.)
- Значення аденозинтрифосфорної кислоти для роботи м’язів піаністів (1971; 7 арк.)
- До фізіології розумової праці піаністів (1971; 9 арк.)
- До методології науково-дослідної роботи в галузі піанізму (1971; 5 арк.)
- Тексти двох лекцій для музикантів-піаністів на майбутні часи (1971; 15 арк.)
- Музика і природа (1972; 13 арк.)
У 1930-ті роки він запропонував новаторський підхід – використання спеціального приладу для об’єктивного аналізу виконавського процесу. Це дозволяло точно фіксувати технічні елементи гри та робити висновки щодо їх вдосконалення.
Одним із найвагоміших наукових досліджень є його монографія «Моторика піаністів» (197 друкованих аркушів, 246 джерел, зокрема 42 іноземні – німецькою та французькою мовами). Структура цієї роботи така: 1. Постановка питання і метод. 2. Вивчення рухливості вказівного пальця людей різних за віком, статтю та фахом: величина рухливості пальців від природи; характер скорочень м’язів, що беруть участь у роботі того або іншого пальця; вплив тренажу на рухливість. 3. Фортеп’янова трель. 4. Вивчення фортеп’янової гри в одній позиції під час виконання п’яти нот однією або двома руками. 5. Вивчення процесу гри гам та «гамовиглядних» (гамоподібних) пасажів художньої літератури. 6. Вплив емоцій на моторику піаністів. 7. Обсяг вимог художньої літератури до моторики піаністів. 8. Висновки і перспективи дослідження. Робота містить теоретичний аналіз, результати експериментів, протоколи, таблиці та діаграми, що робить її важливим внеском у розвиток піаністичної педагогіки.
Сергій Шевченко адресував свої методичні дослідження передусім викладачам класу фортепіано, підкреслюючи необхідність розуміння фізіологічних і психологічних основ гри на інструменті. «Не знаючи в деталях людський організм, не маючи уявлення про закони його роботи, не можна з успіхом керувати його розвитком», – писав він.
Його дослідження висвітлюють такі важливі аспекти: розвиток рухливості пальців та звуковидобування; досягнення рівності звучання пасажів за допомогою «перекачування» ваги руки з одного пальця на інший («Моторика піаністів»); авторський метод виконання гам («Фінгерзація гам»). Він наголошував на важливості використання педагогами-піаністами знань із психології, фізіології організму людини, вищої нервової системи для підвищення ефективності навчання.
Теоретико-експериментальні та методичні напрацювання Сергія Шевченка можуть бути успішно інтегровані в сучасну систему професійної освіти вчителів музичного мистецтва. Його дослідження психофізіологічних основ гри на фортепіано, розвитку моторики, звуковидобування та техніки виконання є надзвичайно цінними для формування інструментально-виконавської компетентності вихованців. Наукова спадщина С. Шевченка, як і його творчий доробок, має потужний дидактичний потенціал та залишається актуальною для сучасної музичної педагогіки.
Краєзнавчий та етнографічний матеріал, зібраний Сергієм Шевченком, представлено в таких його роботах: «Нариси музичного життя Полтави і Полтавської області»; «Етнографічний запис українського весілля В. Верховинця»; «Етнографічні записи В. Верховинця, переписані С. Шевченком»; «Народні мелодії, записані Климентом Квіткою з голосу Лесі Українки» (ч. 1, 2); «Народні пісні, записані С. Шевченком від матері, дружини та інших осіб».
Етнографічні та краєзнавчі дослідження Сергія Шевченка є вагомим внеском у збереження та розвиток української музичної культури. Переписування та збереження цих матеріалів було зумовлене складною історико-політичною ситуацією, коли українська національна культура піддавалася утискам і нищенню, а її безцінні зразки залишалися лише в приватних бібліотеках.
Сергій Шевченко не лише документував народну музичну спадщину, а й використовував її у власній композиторській творчості. «Народні пісні, записані С. Шевченком від матері, дружини та інших осіб» містять унікальні зразки українського народного мелосу, зокрема: «Через річеньку», «Коханка-Меланка», «Вигрібай, мати, жар, жар», «А ти мене, наймиту, не займай» та інші. Ці записи є цінним джерелом для дослідників українського фольклору, адже містять автентичні народні мелодії, які могли б бути втрачені без ретельного документування.
Важливу роль у дослідженні музичного життя Полтавщини відіграють архівні матеріали, що відображають побутову музичну культуру регіону. Зокрема, у праці «Нариси музичного життя м. Полтави і Полтавщини» автор аналізує історію музичного життя регіону та підкреслює, що музика була невід’ємною частиною повсякденного життя полтавців. Автор підсумовує історичний розвиток музичної культури Полтавщини протягом кількох століть, що є його беззаперечним внеском у розвиток українського культурознавства.
Архівні матеріали містять також листування Сергія Шевченка з відомими діячами української музичної культури: Львом Вайнтраубом, Ярославом Верховинцем, Євдокією Верховинець-Долею, Валеріаном Довженком, Всеволодом Захарченком, Іваном Лисенком, Остапом Лисенком, Євгенією Рудинською, Василем Стеценком, Львом Оборіним (рос), Захрою Рахімбабаєвою (узб), Абрамом Свядощем (рос), Павлом Симоновим (рос).
Це листування розкриває громадянську позицію митця-педагога, його діяльність як активного пропагандиста музичного мистецтва та палкого прихильника музичного виховання.
Джерела
Друковані публікації
- Глушкова С. І. Фортепіанні твори полтавських композиторів в навчальному репертуарі з музичного інструменту // Естетика і етика педагогічної дії : зб. наук. праць / гол. ред. М. І. Степаненко ; Ін-т пед. освіти і освіти дорослих НАПН України, Полтав. нац. пед. ун-т імені В. Г. Короленка. Київ ; Полтава, 2018. Вип. 18. С. 123–133.
- Лобач О., Малько М. Полтавські композитори: словничок-довідничок // Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., Халецька Л. Л. Полтава : ПОІППО, 2009. С. 204–217.
- Мостова І. Внесок полтавських композиторів у скарбницю фортепіанної музики // Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., Халецька Л. Л. Полтава : ПОІППО, 2009. С. 252–257.
- Пащенко В. Кафедра музики – визнана школа професійної підготовки вчителів музичного мистецтва // Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., Халецька Л. Л. Полтава : ПОІППО, 2009. С. 304–310.
- Ткаченко К. І., Вишегородська Я. І. Значення етнографічної спадщини С. Шевченка у вихованні молодого покоління // Неперервна педагогічна освіта ХХІ століття: зб. матеріалів ХVІІІ Міжнародних педагогічно-мистецьких читань пам’яті проф. О.П. Рудницької / [наук. ред.: Г.І. Сотська, М.П. Вовк]. Вип. 4 (16). К. : Талком, 2021. С. 249–250 с.
Архівні матеріали
- Шевченко Сергій Амосович. 15 серпня 1950 – 27 червня 1951 рр. Архів Кременчуцької гуманітарно-технологічної академії.
- Шевченко Сергій Амосович. 1914-1978 рр. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України). Фонд №848, опис 1; од. зб. 234.
- Шевченко Сергій Амосович. Державний архів Полтавської області (ДАПО). Фонд Р-8811, опис 1.
Електронні ресурси
- Булава Л. Шевченко Сергій Амосович (1898-1985). Павленки. URL: https://www.facebook.com/share/p/15pxTY3DWe/ (дата звернення: 05.02.2025).
- Булава Л. Шевченко Сергій Амосович (1898-1985). Полтавський педагогічний. URL: https://www.facebook.com/share/p/15G7wtaYJy/ (дата звернення: 05.02.2025).
- Капко С. Буває, що під обкладинками старих архівних справ ховаються несподівані цікавинки… Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. URL: https://www.facebook.com/share/p/1GLCJW6D7Z/ (дата звернення: 05.02.2025).
Немає коментарів:
Дописати коментар