Євселевський Лев Ісаакович

Джерело фото: ЕСУ

Лев Ісаакович Євселевський (за деякими джерелами – Ісакович) (2 січня 1928, Кременчук – 24 листопада 2011, Сан-Франциско, США) – науковець, педагог, один із найяскравіших представників кременчуцького краєзнавства, доктор історичних наук, професор Кременчуцького політехнічного інституту (зараз – Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського), заслужений діяч культури України. Випускник Лохвицького педагогічного училища 1949 року.

Народився майбутній краєзнавець 2 січня 1928 року в Кременчуці в родині службовця Ісаака Ізраїльовича й домогосподарки Соні Ісааківни Євселевських. У ті часи родина винаймала невеличку квартиру по вулиці Пушкіна. Мати мала слабке здоров’я й часто хворіла, тому виховували хлопця переважно бабуся Поля Полушкіна й старша сестра Роня. Саме сестра навчила маленького Льва читати, писати й рахувати до 100.

У 7-річному віці він вступив до першого класу Кременчуцької середньої школи № 9, яка тоді містилася в приміщенні колишньої Маріїнської жіночої гімназії (зараз – будинок штабу Кременчуцького льотного коледжу). Маленький Лев Євселевський полюбляв грати у футбол, у війну, захоплювався переглядом кінофільмів, а коли був відкритий новий Палац піонерів (це відбулося 30 січня 1939 року), хлопець почав проводити багато часу в ньому.

У 1941 році Лев Євселевський закінчив 6-й клас, а вже 9 серпня 1941 року німецькі війська захопили Крюків. У Кременчуці почалася паніка. На той час батько був на роботі, сестра – на будівництві захисних споруд на аеродромі. Незважаючи на їх відсутність, мати з сином, без коштів і практично без речей, прагнучи за будь-яку ціну врятувати дитину, пішки подалася в евакуацію. У Решетилівці вдалося сісти на потяг, який рухався з евакуйованим обладнанням на схід. За кілька тижнів дісталися до Ростова-на-Дону, де в місцевому евакопункті їх направили до Краснодара, а звідти – до станиці Новотитарівської. Там підліток працював у Заготзерні, а з початком нового навчального року був зарахований до місцевої школи. Та наступ німців тривав, і через деякий час мати із сином були змушені евакуюватися далі: потягом до Махачкали, Баку, потім пароплавом через Каспійське море до Красноводська й знов залізницею до Ашхабаду й Самарканду. В одному з колгоспів Самаркандського району 13-річний Лев Євселевський розпочав свою трудову діяльність, виконуючи різноманітну роботу. Він прибирав чайхану, вирощував шовкопрядів, допомагав на будівництві місцевої пекарні… У 1942 році батькові вдалося розшукати родину, проте стан матері все погіршувався, тому її довелося влаштувати в будинок інвалідів у Самарканді.

У листопаді 1942 року Лев Євселевський залишив колгосп і влаштувався учнем стругальника на евакуйований до Самарканду завод «Кінап», через три тижні отримав 3-й розряд і став повноцінним робітником. На заводі відкрили вечірню школу, й Лев Ісаакович продовжив навчання у 8-му класі. Жив у гуртожитку. Батько отримав призначення на агрономічну сільськогосподарську станцію в місті Джамбай, куди й переїхав разом із донькою. У 1943 році мама й бабуся, яка знайшлася в Казахстані й переїхала в Самарканд, не витримавши злигоднів евакуації, померли. Лев Євселевський залишився в Самарканді, де продовжував працювати до червня 1944 року, коли родина повернулася до Кременчука.

У Кременчуці працював стругальником на заводі імені Сталіна (зараз – завод «Кредмаш»), а ввечері навчався в школі робітничої молоді. У червні 1945 року був призваний до лав Червоної Армії й направлений до Харківського військово-медичного училища, проте закінчити його не вдалося: у 1946 році училище розформували, а курсантів демобілізували. Лев Євселевський повернувся до Кременчука, закінчив середню школу й у 1947 році вступив на заочне навчання на шкільний відділ Лохвицького педучилища, яке закінчив 1949 року, здобувши спеціальність учителя початкової школи.

Лев Євселевський у роки навчання в училищі (бл. 1947)

Працював на громадській, комсомольській і партійній роботі: головою райкому Червоного Хреста (1947–1948); заввідділом шкіл і другим секретарем Кременчуцького райкому комсомолу (1948–1950); штатним пропагандистом та завідуючим парткабінетом Кременчуцького райкому Комуністичної партії України (1950–1954). У 1950–1955 роках заочно навчався в Полтавському державному педагогічному інституті, де здобув спеціальність учителя історії середньої школи.

У 1951 році Лев Євселевський познайомився з молодою вчителькою, студенткою заочного відділення історичного факультету Харківського педагогічного інституту, корінною кременчуківкою Ольгою Бутовецькою, яка 1952 року стала його дружиною. У подружжя народилося дві дочки: Софія (1953 р. н.) й Аліса (1963 р. н.) Родина спочатку мешкала в маленькій кімнатці в батьків дружини, потім отримала квартиру по вулиці Больничній (сучасна вулиця Данила Сущинського) неподалік від медичного училища, в середині 1960-х переїхала в «125-квартирний» будинок по вулиці Леніна (сучасна Соборна), а з середини 1970-х років проживала в 9-поверхівці про провулку Крупської 1 (сучасний провулок Дмитра Тьомкіна).

У 1954–1970 роках Лев Ісаакович працював у Кременчуцькому медичному училищі: спочатку – викладачем історії та суспільствознавства (1954–1962), пізніше – завідуючим відділенням (1962–1970). Це були роки становлення Льва Євселевського як ерудованого високопрофесійного викладача та краєзнавця. Він добре знав свій предмет, володів різноманітними методиками й формами подачі матеріалу; організував історичний гурток, аби долучити молодь до справжньої пошукової роботи, до живої історії.

Однією з основних тем досліджень Льва Ісааковича та занять його гуртківців була тема антинацистського підпілля, що діяло в період німецької окупації. Зібрані й опрацьовані матеріали були надані комісії міськвиконкому з виявлення учасників народного ополчення та антинацистського підпілля. У 1964 році завдяки зусиллям Льва Ісааковича відбулася зустріч колишніх підпільників із громадськістю міста, учнями медучилища. Наслідком багаторічної праці юних краєзнавців та їхнього наставника стало офіційне визнання подвигу членів підпільних антинацистських груп, що діяли на Кременчуччині. Близько 200 з них одержали державні нагороди. Виявлені факти лягли в основу книги про кременчуцьке підпілля «Чуєш, Дніпре!». У 1966 році її авторам була присуджена обласна комсомольська премія імені П. Артеменка. А зібрані матеріали стали одними з перших експонатів Кременчуцького краєзнавчого музею, ініціатором відродження якого також став Лев Євселевський.

Це саме він поставив питання про музей перед міською владою, був активним членом оргкомітету з його створення. У музеї зберігаються копії листів Євселевського до Міністерства культури, центральних музеїв країни з проханням надати йому допомогу у вирішенні питань, пов'язаних з підготовкою до відкриття музею.

І в подальшому Лев Ісаакович тісно співпрацював з краєзнавчим музеєм: брав участь у написанні концепції майбутньої експозиції, ділився власними матеріалами з періоду Німецько-радянської війни, репресій.

1960-ті роки стали періодом відродження українського краєзнавства. Поштовхом стала робота з підготовки до 50-річчя встановлення радянської влади багатотомної серії «Історія міст і сіл Української РСР». Одним із авторів нарису про історію Кременчука був Лев Євселевський. Дещо розширений варіант цієї статті був виданий окремою книгою, яка стала першим повоєнним путівником містом.

У ці роки Лев Ісаакович починає працювати над темою, яка стане основною в його науковій діяльності: історія промисловості України. У 1967 році вийшла друком монографія, присвячена одному з найстаріших промислових підприємств Кременчука – Крюківському вагонобудівному заводу, яка стала важливим етапом збору матеріалів та написання кандидатської дисертації «Революційна боротьба трудящих м. Кременчука (кінець XIX ст. – лютий 1918 року)». Її успішний захист відбувся 17 квітня 1970 року в Харківському державному університеті імені О. М. Горького (зараз – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). 24 листопада 1970 року Лев Євселевський був зарахований на посаду старшого викладача кафедри загальнонаукових дисциплін Кременчуцького загальнотехнічного факультету Полтавського інженерно-будівельного інституту (в 1972–1974 роках – Кременчуцький загальнотехнічний факультет Харківського автомобільно-дорожнього інституту, з 1974 року – Кременчуцький філіал Харківського політехнічного інституту), а 1 жовтня 1973 – обраний доцентом кафедри марксизму-ленінізму (рішення було затверджене 15 жовтня 1975 року).

Докторську дисертацію «Історія промислових підприємств Української РСР: історіографія проблеми» Лев Ісаакович захистив 12 травня 1989 року, опублікувавши близько 50 монографій та статей з теми дисертації. 14 липня 1989 року Льва Євселевського обрано на посаду професора кафедри історії КПРС і політекономії, а в листопаді 1991 року він отримав звання професора.

Роки роботи в Кременчуцькому філіалі Харківського політехнічного інституту (1974–1996) стали часом професійної й творчої зрілості науковця. Його наукова спадщина становить понад 500 наукових праць та статей. І хоча коло наукових інтересів Льва Євселевського було надзвичайно широким, історія рідного краю від найдавніших часів до тодішньої сучасності завжди була в центрі його уваги.

Лев Ісаакович є автором низки путівників по місту, узагальнюючих монографій та багатьох статей в місцевій, обласній і республіканській періодиці, присвячених історії Кременчука. Він першим звернувся до вивчення історії кременчуцьких промислових підприємств: ним особисто чи в співавторстві з іншими краєзнавцями створені нариси з історії заводів (вагонобудівного, нафтопереробного, автомобільного, шляхових машин). Ученим була започаткована серія «Історія Кременчуччини в біографічних нарисах», в рамках якої були видані біографії Г. Ф. Лапчинського, О. К. Сербіченка, О. Т. Богаєвського, І. М. Приходька. Лев Євселевський досліджував і репресії доби тоталітаризму, опублікував низку робіт про долю жертв сталінського терору, брав активну участь у підготовці та виданні збірок «Реабілітовані історією», «Репресоване краєзнавство», був членом історико-просвітницького товариства «Меморіал» і в 1989 році ініціював створення місцевого відділення організації.

У співавторстві з членом Спілки письменників України Г. М. Терещенком написав кілька робіт у жанрі художньої документалістики: «Мост», «Ополченцы», «Обжалованию не подлежит», «Не вернулся». Лев Євселевський був також одним із ініціаторів відродження Всеукраїнської спілки краєзнавців та Полтавського наукового товариства краєзнавців. За вагомий особистий внесок у розвиток краєзнавства 13 вересня 1995 року йому було присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».

Одним із перших Лев Євселевський опублікував праці з історії міста, які не збігалися з радянською ідеологією, зокрема про мера Кременчука, який у період окупації рятував євреїв від розстрілів, а також свідчення про діяльність в Кременчуці українського націоналістичного підпілля – ОУН

У 1996 році Лев Ісаакович переїхав на постійне місце проживання до Сан-Франциско (Каліфорнія, США), проте продовжував підтримувати зв’язки з рідним містом, брав участь у краєзнавчих конференціях, надсилав статті до місцевих газет. У Сан-Франциско вчений також долучається й до місцевого наукового життя: активно друкується, обирається заступником голови правління Північно-Каліфорнійського відділення Американської асоціації євреїв із колишнього СРСР, членом ради Будинку вчених і творчої інтелігенції Сан-Франциско.

Помер Лев Євселевський 24 листопада (за деякими джерелами – 28 листопада) 2011 року після тяжкої тривалої хвороби. Похований у Сан-Франциско.

Джерела

1. Алиса Евселевская. Лев Исаакович Евселевский // Околиці Кременчука. 2012.

2. Лушакова А. М. Лев Ісаакович Євселевський – історик і краєзнавець (до 90-річчя від дня народження) // Старожитності та історія Кременчука: збірник наукових праць. Київ; Полтава; Кременчук : ЦП НАН України і УТОПІК, 2018. С. 222–226.

3. Матеріали кременчуцьких ЗМІ.

Повернутися до стартової сторінки Енциклопедії