Селезньова Ганна Іванівна

Ганна Іванівна Селезньова (бл. 1973)

Ганна Іванівна Селезньова (у дівоцтві – Шматко; 25 лютого 1939, с. Любимівка Нехворощанського району Полтавської області – 19 серпня 2023, Кременчук) – викладачка музики, співів, російської мови, літератури, мистецтва спочатку Лохвицького, а згодом – Кременчуцького педагогічного училища та ліцею при педучилищі в 1962–2000 роках.

Народилася Ганна Іванівна 25 лютого 1939 року в селі Любимівка Нехворощанського району (зараз – Полтавський район) Полтавської області в родині Івана Юхимовича, учасника Другої світової війни, та Надії Ісаківни Шматків. Була другою дитиною в родині, старший брат – Микола, 1937 р. н.

У 1946 році родина переїхала на Донбас, у Макіївку, де Ганна Іванівна вступила в перший клас Макіївської середньої школи. У 1951 році сім’я повернулася на Полтавщину, й майбутня викладачка йде в п’ятий клас Михайлівської середньої, яку закінчує в 1957 році з медаллю.

Із 1957 по 1962 рік Ганна Іванівна навчається на філологічному факультеті Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка за спеціальністю «вчитель російської мови, літератури і співів». У першій половині 1962 року під час проходження педагогічної практики працює вчителем російської мови, літератури і співів в Калінінській середній школі в (зараз – селище Калинівське) Великоолександрівського району Херсонської області.

Із серпня 1962 починає працювати викладачкою музики і співів Лохвицького педагогічного училища, після переїзду училища до Кременчука в 1969 викладає також російську мову і літературу, а вже в 1990-х роках – світову літературу й мистецтво, зокрема й у новоствореному ліцеї.

Висококваліфікований педагог, Ганна Іванівна користувалася заслуженою повагою колег та студентів. Сумлінна, вимоглива і в той же час добросердна, завжди готова прийти на допомогу, вона була відданою педагогічній діяльності, позакласній та громадській роботі. Як класний керівник вона випустила не одне покоління студентів, які й сьогодні з великою повагою і вдячністю згадують свою викладачку, була також і класною керівницею групи ліцею. Впродовж багатьох років Ганна Іванівна входила до складу профспілкового комітету училища, брала активну участь у художній самодіяльності.

У січні 1965 року Ганна Іванівна взяла шлюб із Віталієм Андрійовичем Селезньовим, 1942 р. н., в якому народилося двоє дітей: Лариса (1967) та Артур (1970).

За вагомі заслуги в справі навчання і виховання студентської молоді Ганна Іванівна була нагороджена грамотами обласного відділу освіти, Міністерства народної освіти, значком «Відмінник народної освіти», медаллю «Ветеран праці».

Із 1 вересня 2000 року перебувала на заслуженому відпочинку.

Пішла з життя Ганна Іванівна Селезньова 19 серпня 2023 року. Похована на Свіштовському кладовищі Кременчука.

Ганна Іванівна на зустрічі з випускниками (1970-ті)

Група 3-З (1976)

Зі спогадів Ганни Іванівни:

1962 рік… Маленьке містечко Лохвиця, що на Полтавщині. Через нього несе свої води р. Сула. Відоме воно тим, що в ньому народився відомий радянський композитор Ісак Дунаєвський, автор популярних пісень і музики до кінофільмів «Цирк», «Весёлые ребята» й ін. У цьому ж районі народився і жив український письменник-класик Архип Тесленко, а також неподалік від містечка жив Г. С. Сковорода, якому споруджено пам’ятник у місті біля школи № 1.

Педагогічне училище знаходилося у двоповерховому приміщенні. Через дорогу був гуртожиток для учнів. Небагато груп, десь більше десятка. Учнів набирали після 10 класів. Директором педучилища був Петро Карпович Бойко, який вперше запросив працювати в училище випускників зразу ж після закінчення педінституту. До цього брали на роботу тільки досвідчених учителів. Цими молодими спеціалістами були Селезньова Ганна Іванівна, Черніцька Надія Іванівна (викладачі російської мови, музики і співів, що закінчили Полтавський державний педагогічний інститут імені В.Г.Короленка), Трушевська Людмила Костянтинівна (закінчила Київський педагогічний інститут, дошкільне виховання), викладачі ручної праці і технічних засобів навчання Батрак Антоніна Яківна, Батрак Володимир Петрович. Одночасно з нами в училище приїхали працювати і досвідчені викладачі математики зі стажем: Павленко Віталій Іванович (сам лохвичанин, раніше працював у Західній Україні, потім переїхав у Лохвицю), Андрій Степанович Троценко (також раніше працював у Західній Україні), викладач фізичного виховання Охріменко Степан Дмитрович, випускниця Харківського державного університету ім. В. М. Каразіна географічного факультету Лугівська Майя Олексіївна.

На все життя запам’ятався цей приїзд. Тоді автобуси із Полтави ходили по якійсь дорозі цілих 9 годин. Сіли і ми (Селезньова Г. І., Черніцька Н. І.) в цей автобус, а в ньому їхали на роботу випускники медичного інституту в Чорнуський і Лохвицький райони.

Всі ми були молоді, енергійні, з бажанням працювати, але вели себе, ніби студенти: веселились, співали. І ось перша дівчина-медик виходить у Чорнухах на зупинці, приїхала сюди працювати. І така вона була незахищена, перелякана, і ми почали плакати, бо не знали, що чекає нас, як складеться наша доля на новому місці, з ким доведеться працювати. І тоді стало зрозуміло: найкращі студентські роки позаду, а тепер – праця, праця, праця…

Приїхали на вокзал ми з Надією в Лохвицю, нас зустріла лохвичанка, вона працювала секретарем у нашому деканаті педінституту, привела нас у педучилище.

Тут ми вперше побачили і познайомилися з нашим директором – Петром Карповичем Бойком, молодим, статним, красивим, ввічливим, хорошим психологом, турботливим батьком.

Поселили нас у кімнаті при педучилищі, сюди ж із Києва приїхала і Людмила Трушевська. Антоніна Яківна і Володимир Петрович, подружжя, також прибули на 15 серпня 1962 року.

Нас тут же призначили класними керівниками, посадили асистентами на вступні екзамени. Вступники сприймали нас «своїми», бо багато із них були наших років і старші. У групах були навіть одружені, хлопці після армії, але ми ж викладачі! Важко було знайти і квартиру, бо квартиронаймачі говорили: «У нас уже поселилися 2 учениці, можемо взяти і вас». Аж доки я не витримала і кажу: «Ми не студенти, ми викладачі», а у відповідь: «Які ж ви викладачі, що ви закінчили?» Ну все-таки знайшли квартиру і поселилися втрьох: Селезньова, Черніцька і Трушевська.

А із 1965 року почався набір у педучилище учнів після 8 класів. Так цікаво було дивитися на п’ятнадцятирічних дітей з бантиками в кісках і фартушках, а потім звикли…

Колектив викладачів педучилища був дуже сильний, знаючий, але ставились до нас, малодосвідчених, з повагою і теплотою. Ми дивилися на старших викладачів як на богів. З теплотою згадуємо і тепер авторів підручника з української мови Івана Івановича Яременка, Івана Прокоповича Кузьменка, Марію Олексіївну Зарембо, викладачів російської мови і літератури Кузьменко Діну Юхимівну, Корж Інну Полікарпівну, викладачів педагогіки Марію Степанівну Гірченко й Івана Васильовича Черніка, викладачів історії Василя Івановича Верхівського і Олександра Трохимовича Мірошниченка, викладачів музики Ігоря Семеновича і Тетяну Григорівну Андрущенків, голову методкомісії Михайла Митрофановича Савченка, викладача по баяну і композитора Юрія Івановича Леваду, Івана Степановича Рудича, Миколу Івановича Ляха.

Ми навчалися у них педагогічної майстерності, ходили до них на уроки, радилися з ними, як краще провести відкритий урок. І ніколи ніхто з них не відмовив молодим початківцям, всі з радістю передавали свій досвід і майстерність. Ми дуже часто згадуємо, як Петро Карпович приходив на уроки й ніколи не аналізував їх як-небудь, а завжди знаходив щось хороше, підтримував нас. Тоді хотілося ще більше працювати, щоб було ще краще. Здавалося нам, що ми майже Сухомлинські чи Макаренки. Що то значило добре слово для молодого спеціаліста, сказане тонким психологом, мудрим керівником, прекрасним методистом.

А потім виникло питання про розширення педучилища. Лохвиця – невелике містечко, всього три школи, декілька дитячих закладів, а питання стояло про збільшення набору учнів до педучилища.

І тоді П. К. Бойко вибрав Кременчук, а не Полтаву, бо він йому більше сподобався. Так у 1969 році Лохвицьке педагогічне училище було переведено до м. Кременчука.