Ємець Парасковія Сидорівна

«Я не нарікаю на долю – значить так треба було. Я ніколи не занепадала духом, хоча стільки чорних хвилин довелось пережити. Я старалася залишатись сама собою, вірила в добро, а підкріплення своїм духовним силам завжди знаходила в чудовій природі – в деревах, в квітах, в небесах, навіть в безмежних сибірських снігах. Природа була моїм незрадливим другом і я спілкувалася з нею через свої вірші».

Паша Ємець

Парасковія (Паша) Сидорівна Ємець, також друкувала поезії під псевдонімом «Барвінок», (25 жовтня 1913, с. Безсали Лохвицького повіту Полтавської губернії – 6 січня 2005, Анагайм, Каліфорнія, США) – педагог, поетка, медсестра, жертва сталінського терору. Сестра редактора та видавця Якова Ємця. Випускниця Лохвицького педагогічного технікуму початку 1930-х років.

Паша Ємець народилася 25 жовтня 1913 року в селі Безсали Лохвицького повіту Полтавської губернії в родині селянина-середняка Сидора Калістратовича (Каністратовича) Ємця (1893 р. н.) та Ганни Ємець. У неї була сестра Маруся та молодший брат Яків (1918 р. н.).

Родина Ємців: батько і чоловік Сидір Калістратович, дружина й мати Ганна, дочки Маруся і Паша, син Яків

Маруся, яку Паша дуже любила, померла молодою, у віці 20 років. У 1937 році Паша присвятила їй вірші:

…Коли весною соловейко
Співає у саду,
Тоді я, люба Марусенько,
До тебе в гості йду.

Мені назустріч вітри віють,
Листочки шелестять,
Кругом могили чорні мріють
І зорі мерехтять.

В таку пору сумну, вечірню
Над горбиком землі,
Я горе це в риданні виллю
В німій самотині…
(із поезії «Пам’яті сестри Марусі», 1937)

Мине понад 60 років, Паша давно вже буде жити в Каліфорнії, але спогади про сестру все так же хвилюватимуть її:

…У думках своїх я бачу
Тебе гарну, молоду;
І жалію, що ніколи
На могилу не прийду...
(із поезії «Пам’яті сестри Марусі», 1998)

У 1933 році родина Ємців переїхала в Лохвицю. Паша на початку 1930-х закінчила Лохвицький педагогічний технікум, вчителювала. У 1937 році вона вийшла заміж за вчителя із села Бодаква Прокопа Климовича Жарого (1905 р. н.).

12 листопада того ж року її батька, Сидора Калістратовича, який працював у закладі торгівлі в Лохвиці, заарештували. Близьким, які намагалися дізнатися про його долю, повідомили, що він засуджений без права листування. 29 квітня 1938 року особлива трійка УНКВС Полтавської області засудила його за статтями 54-10 та 54-11 КК УРСР до розстрілу з конфіскацією майна. Вирок було виконано 3 червня 1938 року. 11 квітня 1958 року Полтавський обласний суд реабілітував Сидора Калістратовича.

Тим часом Паша з чоловіком учителювали в Бодакві. У подружжя народилося двоє синів: Віталій у 1938 році і Аскольд у 1940.

Після початку Німецько-радянської війни Прокіп Климович Жарий, який ще в 1922 році очолив щойно створену в Бодакві комсомольську організацію, подався на схід, а Пашу з дітьми до себе в Лохвицю забрала її мати. Згодом Прокіп Жарий був мобілізований рядовим у лави Червоної армії й загинув 13 березня 1942 року. Його поховали в селі Поляни Смоленської області.

Брат Паші, Яків, під час німецької окупації Лохвиці редагував місцеву газету, яка в 1941–1942 роках мала назву «Лохвицьке слово», а в 1942–1943 – «Вісті Лохвиччини». Паша Ємець під псевдонімом «Барвінок» публікувала в цій газеті свої вірші, які мали антирадянський зміст, що не дивно, адже її батька розстріляли як «ворога народу». Особливо антирадянською була поезія «Сталінська слава»:

…А ті тюрми! Живі то могили,
Страшний стогін ішов з тих могил,
То там душі людські хоронили,
Мертві душі живих іще тіл.

Хоч шептали про ці озвіріння
І боліли людськії серця,
А вуста – зжаті до оніміння, –
В очах жах і журба без кінця…
(із поезії «Сталінська слава», 1942)

Колектив редакції газети «Лохвицьке слово» (1942)

Після вигнання німців із Лохвиці у вересні 1943 року Яків Ємець відступив разом із ними. У 1944 році він потрапив до Німеччини, а в 1950 – перебрався до США. А Паша Ємець менше ніж через рік після повернення совєтів, 25 липня 1944 року, була заарештована за звинуваченнями в антисовєтській пропаганді.

Зі спогадів Паші Ємець: «В Лохвиці тюрми нема, а є камера попереднього ув’язнення (КПУ). Нас зібралось тут чималенько, і одного весняного дня, нас осіб з п’ятдесят, відправили етапом у Лубни. Там була тюрма ще з царських часів. Віддаль – 50 кілометрів. Нас вистроїли в колону. Попереду їхала підвода, що везла наші речі і харчі. Мені мати напекла торбу коржиків, і в інших також щось подібне було. Ми йшли серединою вулиці, з обох сторін охорона, а тротуаром по два боки ішли наші рідні, знайомі, і люди, які зустрічались по дорозі, приєднувались до проводжаючих (проводжаючих було більше, ніж арештантів). Вулицею ішла така широка колона, вдвічі більша, ніж на парадах радянських свят.

Вийшли ми за місто, народ став розсіватись, залишились наші рідні, вони стояли, аж поки нас не стало видно. Щось вони нам кричали, махали руками…»

У Лубнах, у приміщенні, в якому заарештованих приймав начальник тюрми, Паша впізнала в одному з арештантів Григорія Семеновича Заліського, який викладав у неї математику в педагогічному технікумі. «Він був спокійний, витриманий і справедливий. Студенти його любили», – так схарактеризувала викладача колишня його студентка.

Зі спогадів Паші Ємець (про прийом у начальника тюрми):
«Дійшла черга до мене:
– А ти за што?
– Писала вірші, – відповідаю тихо.
– Что? Что?! – закричав.
Охоронець пояснив, що писала «стіхотворєнія».
– Стіхотворєнія?! А ти Шевченко знаєш?
– Знаю, – відповідаю.
– Так вот, ти нє стоіш єго подмьоткі!
– Так він же тоже сидів, – кажу я.
Начальника як оса вкусила. Затанцював, закричав:
– Увєдітє єйо, а то брошу чернільніцу!
Перед ним стояла учнівська фарфорова чорнильниця. Охоронець – мене за руку і вивів у двір».

А 13 вересня 1944 військовий трибунал військ НКВС Полтавської області за ст. 54-10 ч. 2 Кримінального кодексу УРСР засудив Парасковію Сидорівну Ємець до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна та з подальшим відбуванням 5 років висилки.

…Він послав нас виправлятись,
Біле чорним називать,
Чорне в біле обертати,
Менше думать, менше знать...
(із поезії «Залізний щит», 1996; «він» – Сталін)

Сини Паші залишилися на руках її матері. Аскольд помер в 1944 році від дифтерії, коли його мати вже відбувала покарання. Він потребував протидифтерійної сироватки, але оскільки родина належала до «ворогів народу», дитині, за словами матері, «дали змогу вмерти». Доля другого сина – Віталія – невідома: у «Спогадах» Паша більше про нього не згадує…

Потім була тюрма в Харкові, на Холодній горі.

Зі спогадів Паші Ємець: «Камера велика, нас багато. Дихати стає важко. Попросили охоронця відкрити двері, він відкрив. Постояв з півгодини на дверях – і все. Вікна в камері великі, заґратовані зсередини; одна з дівчат добралась по ґратах доверху, розбила дві шиби – полилось свіже повітря і стало легше».

У Харкові разом із іншими політв’язнями працювала на тракторному заводі.

Потім розпочався довгий і виснажливий етап у столипінських вагонах до Печорських таборів, під час якого в’язнів майже не годували. У далеких, холодних краях Паша спочатку працювала на прокладанні дороги до Воркути. Під час цих робіт вона відморозила ногу й потрапила до лікарні в 4-му Санмістечку (4-й Сангородок), де головним лікарем був ув’язнений «ворог народу» – професор-хірург Роберт Йоганович Бек-Домбровський. Згодом, після звільнення, він став начальником цієї лікарні.

Саме він допоміг Паші залишитися працювати там медсестрою. Вона навчилася робити уколи, а пізніше закінчила медичні курси, на яких викладали лікарі цієї лікарні. У її стінах Паша провела наступні сім років, і саме тут їй скоротили термін ув’язнення на один рік.

…Скільки там людського горя,
Той Гулаг всмоктав в собі!
Й зараз мозок мій не зборе
Все, що бачилось тоді.

Відчувалося, що ніби
Ти розп’ятий на хресті,
Що на землю впало небо
І погасли всі світи…
(із поезії «ГУЛАГ», 1997)

Зі спогадів Паші Ємець: «Що дивує, що серед такої маси різних людей ти є одинокою і незахищеною Ти не можеш поділитися своїми думками, горем з кимось, бо тут тих "сексотів" стільки…»

Після смерті Сталіна в 1953 році 4-те Санмістечко закрили, а медичний персонал і хворих перевели спочатку на станцію Хановей, а згодом – на станцію Косью. Того ж року Пашу Ємець звільнили й видали їй «чистий паспорт». Однак офіційно реабілітували Парасковію Сидорівну Ємець лише 21 червня 1991 року рішенням Полтавської обласної прокуратури.

Вона розуміла, що повернутися до вчителювання в Україні їй навряд чи дозволять, а працювати медсестрою без диплома також не вдасться – довідки про табірні курси та практичного досвіду було недостатньо. Тому після звільнення вона подалася до Казахстану (ще одна паралель із біографією Тараса Шевченка), де кілька років працювала медсестрою в клінічній лікарні Караганди та в дитячому притулку в селищі Долинка під Карагандою.

Лише в 1956 році Паша Ємець повернулася в Україну. Їй вдалося влаштуватися медсестрою в сусідньому з Лохвицею районі, де вона пропрацювала понад десять років, аж поки її не звільнили.

Паша Ємець. Полтава (1959)

Зі спогадів Паші Ємець: «…Нам дали нового главврача, а в колгосп приїхали новий голова і бухгалтер, їхні жінки були медсестрами. Отже треба було когось викинути з роботи, щоб дати місце начальницьким жінкам. Попала я і ще одна медсестра, але її якось відстояли, в неї чоловік повернувся з війни інвалідом, і начальству порадили "не зв’язуватись". Коли мене звільнили, врач дав пояснення: "Знаєтє, до вас єсть політіческоє нєдовєріє…"»

Тоді вона знайшла роботу в Лохвиці в протитуберкульозному диспансері, де пропрацювала 5 років і вийшла на пенсію, бо захворіла мати.

Усі ці роки брат Яків пам’ятав про сестру: він 4 рази надсилав запрошення, але виїхати Паші не дозволяли, аж поки вона не написала листа голові Президії Верховної Ради СРСР Андрієві Громику. Лише тоді вона отримала дозвіл виїхати в США до родини брата, що і зробила в 1988 році.

У США мешкала в Лос-Анджелесі, де познайомилася й побралася з українським письменником, літературознавцем, журналістом, редактором Анатолієм Юриняком (інший псевдонім – Богдан Кошельник; 8.12.1902–23.02.1996). Справжнє ім’я Анатолія Юриняка – Юхим Павлович Кошельник, але він так приховував його, що Паша, яка стала другою дружиною письменника, справжнього прізвища й місця народження чоловіка так і не дізналася.

Анатолій Юриняк

Паша Ємець друкувала свої твори в газетах української діаспори: «Українські вісті», «Свобода». А в 1998 році в Торонто у видавництві журналу «Всесміх» вийшла друком книга її спогадів та віршів «Дорогою терпіння. Від Сибіру до Каліфорнії».

 
Видання книги «Дорогою терпіння. Від Сибіру до Каліфорнії» 1998 (Лос-Анджелес) та 2020 (Україна) років

Поезії, що увійшли до цієї книги, можливо, не є довершеними й вишуканими за формою чи оригінальними за змістом, проте вони становлять цінний документ епохи. Вони передають надзвичайну моральну стійкість жінки, якій вдалося не лише осмислити й передати власну трагедію та трагедію України, а й передбачити небезпеки на шляху розбудови незалежної держави: відсутність єдності, можливий реванш комунізму, імперіалістичні амбіції «північного сусіда».

У більшості поезій збірки авторка осмислює особистий страшний досвід таборів, і в багатьох творах зловісним привидом постає кривавий кат – Сталін.

…Тому він в чоботях ходив,
Бо в черевики міг набрати
Людської крові, що пролив…

(із поезії «Кремль», 1992)

Сталін постає уособленням абсолютного зла, нічим не кращим за Гітлера.

…Якщо ж Сталін у раю там –
Я не хочу тоді в рай!..
(із поезії «Осінь», 1997)

І не лише як історична постать, але також як «Сталін» символічний.

…Спаси нас, Боже, від усього,
Але найбільше від того,
Щоб не з’явився Сталін новий
В особі іншого кого…
(із поезії «Письмо другові», 1996)

Паша Ємець, мешкаючи в США, радіє, що Україна нарешті є незалежною державою, але водночас і попереджає про можливі небезпеки, про те, що комунізм та «дух СССР» не зникли остаточно і становлять загрозу для майбутнього України (поезії «Сталінізм живе» (1995), «Україна» (1996), «СССР іще живе» (1997)).

…Щоб подивитись на Вкраїну,
Де мучиться так наш народ
Й комуністичную руїну
Так намагається збороть.

Народ наш добрий, працьовитий,
Як мати ніжний він бува,
Та комунізм несамовитий
Все добре в ньому убива.

Хоч СССР і зник, немає,
Та дух його живе в краю,
Він віру в правду підриває
Й отруту розсіва свою...
(із поезії «Україна», 1996)

Події Першої російсько-чеченської війни (1994–1996), війни «жорстокої», «дикої», але «визвольної», глибоко хвилювали поетку. Ціла низка її поезій цього періоду присвячена боротьбі народу Чеченської Республіки Ічкерії за незалежність. Її симпатії, думки й співчуття повністю на боці «маленької та завзятої» Чечні: на «малесеньку Чечню» «лізе гігант», Росія «хоче загнуздать» «Чечню упряму», щоб «зібрать Совєцькую державу».

На жаль, деякі мотиви цих поезій звучатимуть вкрай актуально і в 2025 році:

…А світ собі спостеріга
І співчуває дуже,
Того ООН мов і нема,
А Чечня кличе: «Друже!

Рятуй же нас, додай нам сил
З петлі ції зірватись,
Бо вже нема терпіння в нас
Москві тій покорятись»…
(із поезії «Чечня. ІІ», 1995)

6 січня 2005 року в Анагаймі, Каліфорнія, Парасковія Сидорівна Ємець пішла з життя. Їй ішов 92-й рік.

Джерела

1. Ємець Паша. Дорогою терпіння. Від Сибіру до Каліфорнії: спогади, поезії. Торонто: Видавництво журналу «Всесміх», 1998. 202 с.

2. ЄМЕЦЬ – Yemets, Jemicz Паша та Яків, письменники й журналісти. URL: https://www.facebook.com/profile.php?id=100064148135081&locale=uk_UA (дата звернення: 23.02.2025).

3. Національний банк репресованих. Запис № 163901. Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». URL: https://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=163901 (дата звернення: 23.02.2025).

4. Національний банк репресованих. Запис № 163903. Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». URL: https://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=163903 (дата звернення: 23.02.2025).

5. Невідомий Олександер Смотрич (Флоринський): листування з Віталієм Мацьком (28 квітня – 90 років з дня народження письменника) (Підготував Мацько Віталій) // Слово і Час. 2012. № 5. С. 94–107.

6. Панченко О. Блукання в пошуках щастя. Газета "Зоря". URL: https://zorya.pl.ua/publication/published/item/631-blukannia-v-poshukakh-shchastia (дата звернення: 23.02.2025).

7. Панченко О. Літератори Яків та Паша Ємці. – Із лохвицьких Безсал до американської Каліфорнії. Майдан Моніторинг. URL: https://maidan.org.ua/2023/08/literatory-yakiv-ta-pasha-yemtsi-iz-lokhvytskykh-bezsal-do-amerykanskoi-kalifornii/ (дата звернення: 23.02.2025).

8. Панченко О. Професор Борис Юрійович Андрієвський – мій земляк, лікар й український патріот священичого роду, – «добра людина шляхетного характеру та великих чеснот» Майдан Моніторинг. URL: https://maidan.org.ua/2023/07/profesor-borys-yuriyovych-andriievskyy-miy-zemliak-likar-y-ukrainskyy-patriot-sviashchenychoho-rodu-dobra-liudyna-shliakhetnoho-kharakteru-ta-velykykh-chesnot/ (дата звернення: 23.02.2025).

9. Український мартиролог ХХ cт. Ємець Парасковія Сидорівна. Державна архівна служба України. URL: https://archives.gov.ua/um.php?ln=Ємець&fn=Парасковія&p=1&a=40&id=64525 (дата звернення: 23.02.2025).

10. Український мартиролог ХХ cт. Ємець Сидір Калістратович. Державна архівна служба України. URL: https://archives.gov.ua/um.php?ln=Ємець&fn=Сидір&p=1&a=40&id=119614 (дата звернення: 23.02.2025).

11. Paraskovia Yemetz Khoshell. AncientFaces. URL: https://www.ancientfaces.com/person/paraskovia-yemetz-khoshell-birth-1913-death-2005/92329051 (дата звернення: 23.02.2025).

Джерела фото: газета «Зоря», Майдан Моніторинг, Хмельницька обласна універсальна наукова бібліотека