На головну: Дудченко Анатолій Анатолійович

Анатолій Анатолійович Дудченко (позивний «Учитель») – солдат 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Анатолій Анатолійович Дудченко (позивний «Учитель»; 13 жовтня 1973, с. Онішки Оржицького району Полтавської області – 16 червня 2023, під Вугледаром Волноваського району Донецької області) – солдат ЗСУ, розвідник зенітного артилерійського взводу мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, учасник Російсько-української війни. Випускник Кременчуцького педагогічного училища ім. А. С. Макаренка 1992 року.

Анатолій Дудченко народився 13 жовтня 1973 року в селі Онішки Оржицького району Полтавської області (зараз – Лубенський район) у родині Анатолія Федоровича й Надії Іванівни Дудченків. Був третьої дитиною в родині після брата Володимира й сестри Ольги. У 1980–1988 роках навчався в Онішківської восьмирічній школі, де був учасником драматичного гуртка.

У 1988 році вступив до Кременчуцького педагогічного училища, яке закінчив 1992 року, отримавши кваліфікацію вчителя початкових класів та організатора роботи з дитячими організаціями. Під час навчання в училищі, був учасником ансамблю «Барви».

«Є люди, яких ніхто ніколи не бачить. Але всі знають, що ці люди стоять за твоєю спиною. Толя був саме таким. Він ніколи не намагався бути першим, не намагався створювати якісь ілюзії, але був дуже відданим друзям. І був надзвичайно впевненим своєю незламністю якоюсь: завжди міг прийти на допомогу. А ще був настільки світлою, щирою людиною, що за весь період, який ми з ним разом навчалися, я ніколи не бачила його без посмішки. Дуже щирий, доброзичливий, відвертий, дуже справедливий», – пригадує учасниця ансамблю «Барви» Ольга Жабко.

Зі спогадів Володимира Білоножка: «Толя після навчальних пар займався в «Барвах», я – в «Любистку». Були такі фольклорні ансамблі. На 4-му курсі 5 вересня я познайомився з першокурсницею, з якою через рік після повернення зі строкової служби уклали шлюб, в якому вже прожили майже 30 років. Тому на квартиру я повертався ближче до 24-ї години). А Толя міг заночувати у своїх місцевих одногрупників. У крайньому випадку, так казав). На вихідні я періодично їздив на свою малу батьківщину, а Толі було далеко та незручно їздити додому, тому він вихідними читав художню літературу, якої було декілька стосів, перев'язаних вірьовками, – його особиста бібліотека. Начебто з дому передавали. Будинок, в якому ми винаймали кімнату, мав адресу вулиця Кагамлицька 54. Зараз там стоїть новий великий будинок із охайним двориком. А тоді була маленька хатинка на два окремих входи для двох різних сімей. З низькою стелею та маленькими вікнами. В нашій кімнаті було два ліжка, маленький овальний стіл та два стільці. Розміри кімнати не дозволяли навіть третього стільця поставити – така була маленька. Платили бабусі по 25 карбованців у місяць. За ці гроші вона сама нам готувала їжу з наших продуктів. Для порівняння, стипендія була 37 карбованців, підвищена – 49. Ми з Толею завжди отримували підвищену, оскільки брали участь у фольклорних ансамблях. У кімнаті був баян та гітара. Грали досхочу. Гітара – моя, баян належав Толі».

Після закінчення училища Анатолій повернувся в рідне село. Працював учителем молодших класів у трьох школах (дві з яких, на жаль, уже закрили). У 1992–1996 роках працював учителем початкових класів у Маяківському комплексі школа-сад Оржицького району (з перервою на навчання в Ніжинському державному педагогічному інституті імені М. В. Гоголя в 1993–1995). Із 1996 до 2010 року був завідувачем Маяківської початкової школи (до самої її ліквідації). У 2010–2013 роках працював керівником гуртка технічної творчості Оржицького будинку дитячої та юнацької творчості. У 2013–2020 роках – учитель початкових класів Золотухівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Оржицької районної ради (знов-таки до самої ліквідації школи). Щоденно велосипедом чи пішки долав 15 км дороги до школи.

Із 1 вересня 2020 року вчителював у Оржицькій ЗОШ І–ІІІ ступенів імені І. Я. Франка. Для своїх учнів та учениць Анатолій Анатолійович був не просто вчителем, а й другим батьком та хорошим другом. Він навчав дітей людяності, доброті, повазі. Його випускники й через багато років згадують свого першого вчителя з теплотою. У вільний час любив рибалити.

26 лютого 2022 року Анатолій Дудченко був призваний за мобілізацією до лав Збройних Сил України, служив у роті охорони Четвертого відділення Лубенського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. 17 лютого 2023 року був призваний до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців (в/ч А2167) й зарахований на посаду розвідника зенітного артилерійського взводу мотопіхотного батальйону.

Загинув Анатолій Дудченко 16 червня 2023 року під час штурмових дій в районі міста Вугледар на Донеччині, отримавши смертельні поранення внаслідок ворожого обстрілу. Йому було 49 років. У героя залишились любляча дружина, мати, два сини, один з яких навчався саме в його класі, та маленька онучка, яка так чекала на дідуся, яку він ще хотів навчати...

Поховали бійця 20 червня в рідному селі.

Рішенням двадцять восьмої сесії Оржицької селищної ради восьмого скликання від 19 липня 2023 року № 26 вулиця Гагаріна в селі Онішки, на якій жив Анатолій Дудченко, перейменована на його честь.

Указом Президента України № 673/2023 від 29 вересня 2023 року «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Анатолій Анатолійович Дудченко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Анатолій Дудченко був справжнім патріотом. Він казав: «Хто, як не я, там гинуть молоді хлопці...»

«Батько був справжнім чоловіком і патріотом нашої держави. Також справжнім вчителем, від Бога, як то кажуть», – розповів про батька Назарій Дудченко.

«Він по-своєму обожнював дітей. Ця любов складалася з безлічі кришталиків, великих і малих, сторонньому майже не помічених. Анатолій Анатолійович умів ці перли нанизувати на вчительський ланцюжок, оздоблюваний діамантами знань. Навчав своїх малих непосид щирості, доброти, поваги, любові до України. Для дітей він був сонцем, яке зігрівало в прохолодні дні, цілющим джерелом, що втамовувало спрагу, другом, який завжди прийде на допомогу. Його серце горіло полум’ям любові до дітей, а душа була відкритою для учнів. Та раптом життєва зірка їхнього вчителя згасла. Для учнів він став Героєм і Янголом-охоронцем. Загинув, щоб вони могли жити й радіти сонцю. Для нас, своїх колег, був хорошим другом та порадником. Ніколи нікому не відмовляв у проханні, був першим, хто приходив на допомогу», – такі слова написали про Анатолія Анатолійовича на офіційній сторінці опорного закладу «Оржицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені І. Я. Франка».

«Анатолій був гарним сином, люблячим чоловіком, турботливим батьком і дідусем, мудрим учителем, надійним другом і колегою, хорошою людиною», – слова мешканців Оржицької громади.

За словами побратимів, він був сміливим, не відступав ні на крок, виконував сумлінно всі накази, був доброю, чуйною людиною, бувши оптимістом, завжди намагався підбадьорити хлопців, піднімати їхній бойовий дух.