Любов Матко народилася в селі Хорошки Лубенського району в родині вчителів. Її батько, Іван Григорович Матко, викладав історію в Хорошківській школі і з 1959 по 1972 рік був її директором.
Зі спогадів Любові Пічугіної, якими вона супроводила публікацію у фейсбуці поезії «Скрипка» 16 грудня 2023 року:
«Прочитала сьогодні один мудрий вислів. "Головне – за все життя встигнути сказати "спасибі". І задумалася... Перелистала подумки різні сторінки свого життя. Зупинилася на спогадах про дідуся (по маминій лінії) Олійника Івана Васильовича, 1894 року народження, який працював вчителем математики в с. Рокита Великобагачанського району. Він був особливим. Грав на скрипці. Багато всього знав, давав мудрі поради. Був цікавим і дотепним співрозмовником. Без гумору – ні кроку! Був іще тим "байкером"! Дідусеві було вже за 70, а він "ганяв" на мотоциклі, як хлопчисько. А разом з ним на задньому сидінні і я! Бо як же без мене! Більшу частину шкільних, а потім і студентських канікул я проводила в Рокиті. Дідусь любив мене і пишався, що я продовжила вчительську династію у третьому поколінні.
Але був у дідуся один недолік. Не встигала я переступити поріг, як він активно починав розмови про математику. Бабуся бурчала: "Та дай дитині хоч пообідати з дороги! Причепився зі своєю математикою!" Треба сказати, що моя мама, як і дідусь, теж стала вчителькою математики. А на мені природа відпочила. З математикою я не дружила, чим трохи засмучувала дідуся. Спроби навчити мене грати в шахи теж успіху не мали. Залишалася музика. Ось тут наші інтереси збігалися. Вечорами дідусь брав скрипку, а я баян, і ми виходили на подвір'я. Сідали під хатою і грали. Ці вечори я пам'ятатиму до останнього свого подиху... Я не знаю, чи говорила дідусеві "спасибі". Але моя любов до нього – у цьому вірші, якого я колись присвятила пам'яті дідуся»…
У 1966 році вступила до Кременчуцькеого педагогічного училища.
Зі спогадів Любові Пічугіної, опублікованих нею у фейсбуці 14 квітня 2023 року:
«Я була свідком зйомок фільму «Весілля в Малинівці». А починалося все так.
Літо 1966 року. Звістка про те, що в Хорошках буде зніматися фільм, миттю облетіла все село. Я дізналася про цю новину від свого батька, який на той час був директором Хорошківської середньої школи. Його відкликали з відпустки, бо в приміщенні школи мали скласти реквізити. Я теж побігла слідом. В актовій залі вигрузили костюми, реквізити і багато всього іншого, що потрібно було для зйомок. А через кілька днів майже поруч зі школою почали обладнання знімального майданчику. Було зроблено імпровізований фасад будівлі, сходи, привезли скульптури двох левів. Потім почалися зйомки.
В перші дні на знімальному майданчику були всі жителі села. Майданчик був відгороджений натягнутою мотузкою, а ми годинами стояли і спостерігали за цим «дивом», якого зроду не бачили в селі. А подивитися справді було на що! В фільмі знімалася плеяда відомих акторів, справжніх зірок того часу: Володимир Самойлов, Михайло Пуговкін, Микола Сліченко, Зоя Федорова, Михайло Водяний, Євген Лебедєв, батько і син Абрикосови, Олексій Смирнов, Тамара Носова і інші. Боюся когось пропустити… Режисером фільму був Андрій Тутишкін.
…Стояла неймовірна спека. Режисер Тутишкін у шортах (що було дивно бачити у селі), підв’язаний косинкою з рупором в руках господарює на майданчику. Час від часу звучить команда: «Мотор!». Чомусь мені запам’яталася така сцена. Головна героїня (Людмила Алфімова) під фонограму пісні передає свій біль втрати коханого чоловіка, про долю якого нічого невідомо. Вона болісно заламує руки, сідає на полегле дерево, сумно схиляє голову, на очах сльози і т. д. Один дубль, другий… Але Тутишкіна щось не влаштовує. Він показує сам, як треба передавати жестами і рухами жіночу печаль. При цьому був трохи смішний у своїх шортах і косинці. Мені так здавалося. Підходив інколи до «глядачів» і говорив: «Ідіть корови доїти, молоко у них прокисне». Але всі стійко трималися.
Прекрасні танці виконував молдавський ансамбль «Жок». Якщо хтось звернув увагу на маленького чорнявого хлопчика, що підтанцьовує в будьонівці серед танцюристів, – це Женька, син костюмерки Марини. В масовці знімалися і жителі села. Знімальний день – 3-5 карбованців. Мені не дуже повезло. Я на той час закінчила 8 класів і здавала вступні екзамени в педучилище. Тому в масовці була лише 2 рази. Але в перерві між здачею екзаменів, відразу їхала додому. І бігла на майданчик.
Особливо ми любили Олексія Смирнова! Він так «чудив»! Спілкувався з нами! А Попандопуло! Він не виходив з образу і в перерві між зйомками! Особливо доставляв задоволення малюкам! Було весело!
Артисти на ночівлю їздили в Лубни в готель. Але деякі залишалися в селі, на квартирі місцевих жителів. У нас жила Тамара Носова. Приємна у спілкуванні, проста і доброзичлива. Багато розповідала нам про свою творчість, зйомки, про колег – акторів. Подарувала мені фото з підписом: «Любочке с пожеланием хорошо окончить учебу и стать хорошим педагогом». На жаль, фото не зберіглося. До речі, Тамара Носова самокритично ставилася до своєї зовнішності. Фото прокоментувала так. «Одна актриса сказала моему фотографу: «Ну, если уж вы Носову сделали красавицей!..» А ще Тамара Макарівна попросила, чи не можна десь купувати домашнє молоко. У моєї бабусі була корова, і я приносила з великим задоволенням. Звісно, ні за які гроші мова не йшла. Молока вистачало. А одного разу вона запитала, чи не можна носити молоко Пуговкіну. «Миша так любит молочко!» Так що наше молоко пив великий Пуговкін! Як тут не пишатися!
У наших сусідів теж жили актори. Не пам’ятаю прізвищ. Вони знімалися у ролях другого плану. Вечорами всі сиділи у нас у садку, вечеряли, пили вино і розповідали різні історії. Незабутні часи!
Одного разу Носова пішла на зйомку, але відразу ж повернулась. Пояснила, що похмура погода і режисер відмінив сцени з її участю. А за кілька хвилин на подвір’ї – Сліченко на коні. «Позовите Тамару Макаровну!» Виявляється, виглянуло сонечко, і зйомки продовжили.
Я трохи вміла грати на акордеоні. На той час тільки з’явилася «Черемшина», і Тамара Носова просила мене зіграти. Дуже любила цю пісню!
Дивилася якось документальний фільм про те, як проходили зйомки «Весілля в Малинівці». Розповідали, що не змогли зібрати потрібну кількість коней. Збирали по всіх селах. Це неправда! У Хорошках було достатньо коней у колгоспі. У фільмі є красивий момент. Я його дуже люблю! Група кіннотників. Попереду Сліченко на коні. Заспівує пісню, всі підхвачують. В масовці на конях – жителі села.
В нашому сільському Будинку культури проводилися цікаві зустрічі з акторами. Зала не вміщала всіх бажаючих! Варто сказати, що «зіркової хвороби» в акторів не було, незважаючи на популярність і масштаб таланту. При спілкуванні тепло відносилися до глядачів, відповідали на запитання. А потім село осиротіло… Але живе і житиме на екрані!»
1970 року Любов Матко закінчила педагогічне училище.
У 1975–1980-х роках вивчала російську мову і літературу в Ніжинському педагогічному інституті ім. М. В. Гоголя й здобула фах філолога.
Працювала в Лубенській школі № 9 (нині – Гімназія ім. К. Скаржинської).
Любов Іванівна Пічугіна є членкинею Лубенського літературного об'єднання ім. О. Донченка. Друкувалася в газетах «Літературна Україна», «Освіта», «Ліра», «Лубенщина», колективних збірках «Посульська муза» (1998), «Сонячні перевесла» (2003), «Калинове гроно» (2004), «Віршограй» (2005), «Поетичні барви освітян Полтавщини» (2007), альманаху «Нескорена Україна» (2023). 1995 року випустила збірку поезій «Тепло долонь». У творчому доробку Любові Пічугіної переважно громадянська та інтимна лірика.
.jpg)
.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар